Пропагандистські наративи в кінематографі минулого століття
Створення продуктів пропаганди та їх донесення до свідомості народів Союзу, було одним з ключових завдань апарату влади в СРСР. Велика частка радянських наративів і міфів поширювались через кінематограф. Умовно, ці продукти радянського кіно, можна поділити на кілька категорій.
1. Документалістика – фільми, спеціально створені для агітації та наповнені пропагандою. Переважна більшість з них була російською мовою. Ці кінохроніки присвячувались історичним міфам, що культивувались в СРСР, «щасливому життю трудящих» , подіям на фронті у 1941 -1945 рр.., досягненням індустріалізації та колективізації, рекордам, передовикам різних галузей промисловості і сільського господарства, масштабним кампаніям і проєктам, типу будівництва Байкало-Амурської магістралі, «кукурудзяній епопеї», освоєнню цілинних земель, космічним програмам, осушуванню боліт, боротьбі проти пияцтва. У 60-ті роки ХХ ст., коли була загроза ядерної війни з США, в СРСР було відзнято спеціальні фільми – інструкції, як поводитись під час ядерного вибуху…
Такі фільми демонструвалися всім прошаркам населення – від учнів молодших класів, до ув’язнених у таборах, а також, спецпоселенцям, робітникам, солдатам, селянам тощо. Документальні фільми подавали глядачам інформацію в потрібному владі ракурсі, мали викликати в людей гордість за радянську імперію, свою причетність до звершень СРСР.
2. Художні фільми. Практично в кожній кінокартині був певний рівень пропаганди. Звичайно, режисери та сценаристи намагалися показати глядачам повноцінний і якісний продукт, але кінокритики й цензура теж не дрімали, і чимало фільмів відправились на полиці сховищ, так і не вийшовши на «широкий екран».
Серед дитячих фільмів варто відзначити творчість режисера Олександра Роу, який знімав, в основному, казки. В цих фільмах позитивні герої протиставлялись негативним, а одним з улюблених образів виступали персонажі російських народних казок Іван Дурник, або Ємеля, які за своє «пролетарське походження» отримували різні незаслужені ними блага. Набагато більше знімалося фільмів для підлітків. Щоб закріпити ефект радянської пропаганди в свідомості молоді, в світ вийшли кінофільми: «Чапаєв»(1934 р.), «Кортик» (1973 р.), «Бронзовий птах»(1974р.), «Невловимі месники» - 3 частини (1966 – 1971 рр..), «Місце зустрічі змінити не можна» (1979 р.), «Операція «И» та інші пригоди Шурика» (1965 р.) та багато інших, в яких оспівувалася «революційна романтика», радянський спосіб життя, були елементи стилю «екшн» з бійками, стріляниною, погонями, вдало підібраним музичним супроводом. Глядачі повинні були співчувати трагедіям головних персонажів, та ненавидіти, або висміювати «негативних героїв» - кримінальних злочинців, емігрантів, білогвардійців, українських повстанців, отаманів. Їх зображували дурнями, злодіями, вбивцями, п’яницями. Хоча, деякі колоритні образи, відтворені акторами, запам’ятались юним глядачам більше, ніж «полум’яні бійці революції».
Дорослі глядачі також мали можливість отримати свою порцію пропаганди. Але в останні десятиліття існування СРСР вона вже не мала колишньої потужності і сприймалась людьми, як недолугий жарт. Для них в 1970 - 1980 рр.. були зняті сімейні кінокомедії «Іронія долі…», «Джентльмени удачі», «Діамантова рука» Іван Васильович змінює професію». Відносне послаблення цензури дозволило окремим режисерам і сценаристам критикувати радянську бюрократію і формалізм, знімати фільми за творами раніше заборонених авторів. Але це все стосувалось кінофільмів на російській мові.
Нечисленні кінокартини, зняті на українській мові: «Пропала грамота»(1972 р.), «Совість» (1968 р.), « Криниця для спраглих»(1966 р.) дійшли до свого глядача тільки в часи «перебудови», а деякі взагалі, після отримання Україною незалежності у 1991 р. Також, варто згадати «Тіні забутих предків» С. Параджанова, та «Білий птах з чорною ознакою» режисера Юрія Іллєнка. Винятком був фільм «Сватання на Гончарівці» (1958 р.), знятий на Київській кіностудії ім.. О.Довженко, який часто показували у кіно і потім по телебаченню. Можна зробити висновок, що влада боялася розвитку українського кіно і бажала його повного зникнення. Відносна лібералізація в СРСР у 1950-1980 рр.. не зачіпала основ його існування – керівної ролі компартії і політики русифікації, яка незмінно продовжувалась з 1928 р. і аж до 1991 р.
